Насильство в сім'ї - поради - Для батьків - Каталог статей - Персональный сайт вчителя
Понеділок, 05.12.2016, 07:25
Вітаю Вас Гість | RSS

Сайт вчителя Бойко Оксани Володимирівни

Меню сайту
Категорії розділу
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 18
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей

Головна » Статті » Для батьків » поради

Насильство в сім'ї

Що ми зазвичай розуміємо під насильством?

Найчастіше тільки фізичне насильство ми вважаємо насильством. Нам складно припустити, як часто ми самі демонструємо насильство або стаємо його жертвами.

Виявляється, насильство — це ще й:

погроза нанесення собі або іншому тілесних ушкоджень;

невиразні погрози, як-от: «Ти в мене дограєшся!»;

погрози піти, забрати дітей, не давати грошей, подати на розлучен­ня, розповісти про щось;

заподіяння шкоди домашнім тваринам (щоб «помститися» партнеру);

ламання та знищення особистих речей;

використання брутальних слів, лайка;

принижування, ображання, постійне підкреслювання недоліків;

контролювання, обмеження в спілкуванні, стеження;

заборона лягати спати, або насильне позбавлення сну;

звинувачування у всіх проблемах;

критикування думок, почуттів, дій;

поводження з ним/нею як із прислугою;

ігнорування.

Насильством щодо дітей крім цього слід вважати:

нехтування дитиною;

нехтування обов'язками стосовно дитини;

відсутність у сім'ї доброзичливої атмосфери (психологічна ізоляція);

недостатнє забезпечення дитини наглядом та опікою;

втягування дитини в з'ясування стосунків між батьками та викорис­товування її з метою шантажу;

недостатнє задоволення потреб дитини в їжі, одязі, освіті, медичній допомозі, за умови, що батьки (опікуни) матеріально спроможні зробити це;

використання алкогольних напоїв (наркотиків) до втрати самоконт­ролю над діями;

нездатність забезпечити дитині необхідну підтримку, увагу, при­хильність.

Не складно помітити, що все це не рідкість у наших сім'ях. Ми не роз­глядаємо це як щось особливе. Так поводилися наші батьки, батьки їхні батьків. Така поведінка стала для нас звичною. І часто ми просто не за­мислюємося над тим, як це може впливати на нас самих і наших дітей.

Коли виникає конфлікт, дорослі часто так захоплюються ним, що ду­мають тільки про те, як би відстояти свою позицію. їм однаково, що відбу­вається в навколишньому світі. Діти, безумовно, не можуть бути сторон­німи спостерігачами.

Чи знаєте ви, що:

Діти бачать, чують та пам'ятають більше, ніж вважають дорослі. Нам здається, що дитина в цю хвилину не бере участі у конфлікті (захоплена грою, дивиться телевізор, перебуває в іншій кімнаті тощо). Але насправді діти завжди знають, коли їхні батьки сваряться.

Діти різного віку по-різному реагують, але на всіх дітей, навіть на немовлят, впливає домашнє насильство.

Будь-яке домашнє насильство, незалежно від того, спрямоване воно безпосередньо на дитину чи на іншого члена сім'ї, травмує дитину! Як діти реагують на насильство в сім'ї:

Діти зазнають почуття провини, сорому і страху, так, ніби вони відпо­відальні за насильство, яке їм доводиться спостерігати.

Діти відчувають сум.

Діти відчувають гнів, тому що вони не спроможні змінити те, що

відбувається в сім'ї.

Як ці переживання відбиваються на поведінці дітей?

Вони можуть:

реагувати надто агресивно;

не визнавати авторитетів;

 

бути пасивними чи пригніченими;

мати вигляд знервованих або заляканих;

скаржитися на головний біль, біль у шлунку, постійне відчуття вто­ми, сонливість тощо.

Пам'ятайте!

В сім'ї дитина пізнає, як взаємодіяти з іншими людьми, як ставитися до себе й до оточення, як впоратися з труднощами і, за великим рахун­ком, що таке життя.

Які уроки може отримати дитина, що стикається з домашнім насиль­ством?

Діти, що були свідками насильства в сім'ї, засвоюють:

1. Насильство—це засіб розв'язання конфліктів або отримання бажа­ного.

Цю навичку вони переносять в оточення спочатку в дитячий садок і школу, потім у дружні й близькі стосунки, а потім у свою сім'ю та на своїх дітей.

2. Негативні форми поведінки в суспільстві — найвпливовіші.

Діти переконуються, що тиск та агресія призводять до бажаного ре­зультату, і не шукають інших способів взаємодії з іншими людьми. Вони не знають про те, що можна домогтися бажаного, не обмежуючи прав іншого.

 3.  Довіряти людям, особливо дорослим — небезпечно.

У своїх сім'ях діти не мають прикладу позитивних стосунків. Тому їм складно встановити близькі стосунки з іншими людьми. Вони не спро­можні розуміти почуття інших людей.

4.   Свої почуття й потреби не можна виявляти відкрито.

Дитина не може відкрито виявити свої справжні почуття в сім'ї, тому що або до неї просто нікому немає діла, або за цим настане покарання. Врешті-решт, вона втрачає цю навичку — виявляти свої справжні почуття.

Дієві тільки негативні почуття — вони привертають увагу, піднімають авторитет — тому тільки їх і варто проявляти.

В результаті дитина:

або приховує свої почуття в сім'ї, знаходячи їм вихід на вулиці, в школі;

або керується принципом — мовчи, терпи і принижуйся.

У сім'ях, де в стосунках із дітьми переважають контролювання, нехту­вання дитячими потребами, тиск, приниження одне одного, дитина може вирости агресивною або забитою, такою, що не вміє постояти за себе. Тому ми повинні частіше думати про те, кого ми хочемо виховати. Ми весь час маємо пам'ятати, що дитина — це наше дзеркало.

Дитяча агресивність

Якщо дитина демонструє агресивні реакції, це ще не означає, що вона робить негативний вчинок.

Виявляється, агресія — це форма поведінки, спрямованої на самоза­хист. Вона служить для адаптації до навколишнього середовища, задово­лення бажань і досягнення мети. Тобто це те, що властиве нам від наро­дження, те, що не можна знищити, можна тільки приглушити

Агресія: за і проти

 1. За.

Агресія — самозахисна поведінка, настійлива, неворожа, спрямована на досягнення мети та тренування.

Дитина в цьому випадку поводиться агресивно, щоб самоствердитися, взяти гору в якій-небудь ситуації, а також удосконалити свій досвід. Така поведінка служить для захисту потреб, власності, прав та тісно по­в'язана із задоволенням особистих бажань, досягненням мети, так само як і здатністю до адаптації.

Дитина хоче щось зробити, але в неї не виходить. Нормально, що в цій ситуації вона може розсердитися. Не треба в цей момент сварити дити­ну. Краще дати дитині можливість «посердитися». Наприклад, покричати, побити боксерську грушу або подушку, порвати газету. А потім навчити, що можна розсердитися й сказати собі: «Я все одно зроблю це!» Тоді обов'язково все вийде. І тоді не треба буде сердитися.

Цей тип агресії є важливим засобом розвитку пізнання й здатності покладатися на себе Він спонукає до необхідної конкуренції, яка у своїй основі не є ворожою й деструктивною.

2.   Довіряти людям, особливо дорослим небезпечно.

У своїх сім'ях діти не мають прикладу позитивних стосунків. Тому їм складно встановити близькі стосунки з іншими людьми. Вони не спро­можні розуміти почуття інших людей.

3.   Свої почуття й потреби не можна виявляти відкрито.

Дитина не може відкрито виявити свої справжні почуття в сім'ї, тому що або до неї просто нікому немає діла, або за цим настане покарання. Врешті-решт, вона втрачає цю навичку — виявляти свої справжні почуття.

Дієві тільки негативні почуття — вони привертають увагу, піднімають авторитет — тому тільки їх і варто проявляти.

В результаті дитина:

або приховує свої почуття в сім'ї, знаходячи їм вихід на вулиці, в школі;

або керується принципом — мовчи, терпи і принижуйся.

У сім'ях, де в стосунках із дітьми переважають контролювання, нехту­вання дитячими потребами, тиск, приниження одне одного, дитина може вирости агресивною або забитою, такою, що не вміє постояти за себе. Тому ми повинні частіше думати про те, кого ми хочемо виховати. Ми весь час маємо пам'ятати, що дитина — це наше дзеркало.

Дитяча агресивність

Якщо дитина демонструє агресивні реакції, це ще не означає, що вона робить негативний вчинок.

Виявляється, агресія — це форма поведінки, спрямованої на самоза­хист. Вона служить для адаптації до навколишнього середовища, задово­лення бажань і досягнення мети. Тобто це те, що властиве нам від наро­дження, те, що не можна знищити, можна тільки приглушити.

 

Що у наших дітей може викликати  агресивні почуття і дії наших дітей

 

1. Накази, команди

«Зараз же перестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб я більше цього не чув!», «Замовкни!»

У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття безправ'я та залишеності. Особливо коли ди­тина має проблеми й намагається поділитися ними з батьками. У відповідь діти звичайно опираються, «бурчать», ображаються, виявляють упертість.

2. Попередження, застереження, погрози

«Якщо ти не перестанеш плакати, я піду», «Дивися, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, я візьму пасок», «Не прийдеш вчасно, тримайся...»

Погрози та попередження погані тим, що за постійного повторювання діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до діла і швидко проходять шлях від слабких покарань до більш сильних, а часом і жорстоких: вередливого малюка залишають са­мого на вулиці, двері зачиняють на ключ і останній крок — починають застосовувати фізичні покарання.

3. Мораль, повчання, проповіді

«Ти зобов'язаний поводитися так, як належить», «Кожна людина по­винна працювати», «Ти повинен поважати дорослих».

Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це «всоте». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а найчастіше все. разом.

Річ у тому, що моральні основи й моральну поведінку виховують не стільки слова, скільки атмосфера в сім'ї через наслідування поведінки дорослих, передусім батьків.

4. Постійні поради, намагання все вирішити за дитину

«А ти візьми і скажи...», «По-моєму, треба...», «Я б на твоєму місці...».

Діти не схильні дослухатися до наших порад. А інколи вони відверто повстають: «Без тебе знаю!», «Тобі легко казати», «Ти так вважаєш, а я по-іншому».

Кожній дитині властиве прагнення бути незалежною, приймати са­мостійні рішення. Щоразу, коли ми щось радимо дитині, ми ніби даємо їй зрозуміти, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші від неї, напе­ред усе знаємо.

Така зверхня позиція батьків дратує дітей, а головне, не залишає в них бажання розповісти докладніше про свою проблему.

Невідомо, чи захоче дитина ще раз розповісти вам про щось важливе.

Як часто діти самі приходять до того, що ми перед цим їм радили! Але важливо, щоб вони самі прийняли рішення — це їхній шлях до самостійності.

5. Докази, нотації, «лекції»

«Слід би знати, що перед їжею треба мити руки», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе покладалася», «Завжди ти...»

Це викликає в дітей або активний захист (напади у відповідь, за­перечення, озлобленість), або нудьгу, пригніченість, розчарованість у собі та своїх стосунках із батьками. В такому разі в дитини формується низька самооцінка: вона починає думати, що й справді погана, без­вільна, ненадійна, невдатна. А низька самооцінка породжує нові про­блеми.

Спробуйте звертати увагу не тільки на негативні, а й на позитивні сто­рони поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що похвальні слова на її адресу зіпсують дитину. Подумаймо, а чи добре самим нам жилося б в умовах постійного бомбування критикою з боку найближчої людини? Чи не чека­ли б ми від неї добрих слів, не сумували б за ними?

6. Обзивання, висміювання

«Плакса-вакса», «Не будь лапшою», «Ну, просто бовдур!», «Який же ти ледащо!»

Усе це — найкращий спосіб відштовхнути дитину й «допомогти» їй роз­чаруватися в собі. Звичайно, в таких випадках діти ображаються й захи­щаються: «А сама яка?», «Ну, й буду таким!».

7. Випитування, розслідування, здогадування

«Ні, ти все-таки скажи», «Що ж усе-таки трапилося? Я все одно дізна­юся», «Чому ти знову отримав двійку?», «Ну, чому ти мовчиш?»

І справді: хто з нас любить, коли його «виводять на чисту воду»? За цим може наступити лише захисна реакція, бажання уникнути контакту.

Утриматися в розмові від запитань дуже важко і все ж краще спробу­вати замінити питальні речення на стверджувальні. Часом різниця між питанням та стверджувальною фразою може здаватися майже непоміт­ною. А для дитини, що переживає, ця різниця велика: запитання сприй­мається як холодна цікавість, стверджувальна фраза — як розуміння й підтримка.

8. Співчуття на словах, умовляння

Звичайно, дитина потребує співчуття, однак є ризик, що слова «я тебе розумію», «я тобі співчуваю» прозвучать надто формально. Іноді замість цього краще промовчати, притиснувши ЇЇ до себе. А у фразах на зразок «Заспокойся!», «Не звертай уваги!», «Перемелеться, мука буде» вона може почути зневагу до її турбот, відкидання або применшення її страждань.

9. Ігнорування: «Відчепися», «Не до тебе!», «Завжди ти зі своїми скар­гами!».

Як ми можемо допомогти дитині

Поведінка — це ще не проблема. Це тільки ключ до проблеми.

Якщо дитина поводиться агресивно, це означає, що спалахнуло чер­воне світло й так само, як на переході вулиці, вам слід зупинитися й поду­мати: що таке переживає дитина, що змушує її діяти агресивно?

Спробуйте зрозуміти свою дитину та її почуття. Це не означає, що ви маєте виправдовувати її вчинки. Адже, коли ми розуміємо поведінку

Категорія: поради | Додав: $$$ксенія (06.05.2013)
Переглядів: 1286 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вхід на сайт
Пошук
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2016
Створити безкоштовний сайт на uCoz