У Михайлика був вірний
друг Рябко. Одного раз азу побачив Михайлик ,що Рябко бігає по вулиці. За ним
женеться хтось із палицею –якийсь чоловік у сірому халаті.
Це дуже стурбувало Михайлика.
Кілька днів він працював у повітці –робив дерев’яну будку. Дім для Рябка так
назвав хлопець споруду. Будка була справді схожа на маленький будиночок.
Михайлик поставив будку
під хатою. Рябко заліз усередину ,ліг і висунув голову.» Сподобалося житло»
,-подумав Михайлик .А щоб Рябко нікуди н е бігав прив’язав його
міцним ланцюгом. Рябко відчув, що він прив’язаний ліг біля будки ,поклав голову
на лапи й тихо заскавулів. Михайлик приніс Рябкові їсти. Але собака відвернувся від миски з їжею. Так
лежав Рябко до вечора, так пролежав цілу ніч.
Уранці пішов
холодний дощ зі снігом. Михайлик думав :»Тепер Рябко заховається від
негоди.»Але собака не зрушив з місця .Він
лежав біля будки й тихо скавулів. Михайлик відв’язав Рябка й одніс
ланцюг у повітку Рябко радісно замахав
хвостом і поліз у свій дім.
В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці
виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла:
простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали
приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось
смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й
горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: «Треба
добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на
болота». Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й
горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало
– дівчинка вже ледве вставала з ліжка. Одного дня біля хворої зібрались усі
родичі. Дідусь Опанас сказав: - Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу
зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату війшла прабабуся Олі – столітня
Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті,
нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і
маленьку, й сказала: - Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого
масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні
курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя
правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у
мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце
забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.
Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.
Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик.Незнайомий. Мабуть, з іншого села.Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.
І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:
— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...
Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:
— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі...
А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.