Випадок

Тарасові було дванадцять років, мачуха му­чила його по-всякому. А тут іще цей випадок.

На постій в хату покійного Григорія Шев­ченка поставили солдата. В один із днів він закричав, що зникли його гроші. Галасу слу­живий наробив багато — хоч біжи світ за очі.

«Украв Тарас!» — гучно оголосила недобра Терешенчиха. Божився і клявся: не винний. Але жодні запевняння не допомогли. Втік, заховався — знайшли.

Ярина розповіла, що Тараса взяли на до­пит — зв'язали руки й ноги, катували різ­ками. Особливо «старався» батьків брат — дядько Павло. Дізнання тривало три дні, поки знесилений хлопчина не «зізнався». Зажада­ли, щоб гроші повернув. А де йому їх узя­ти? Знову били, потім у темну комору кину­ли. Свої монети солдат одержав: заради цього продали святкову материну спідницю, яку вона заповідала Катерині. А справжній злодій виявився пізніше. Це був підлий Степанко, який і заховав украдене в дуплі старої верби.

Отакий був «гостинець» сироті в його два­надцять років. А хто міг за нього заступи­тись? Щиро співчували Микита, Ярина, сліпа Марія, маленький Йосип, сусідка Оксана, але...  сльозами не допоможеш,  кров не спиниш. Пішов у Зелену Діброву, до Катерини. Старша сестра по-материнському пригорну­ла, нагодувала, навіть картинку подарува­ла — на ярмарку для нього купила, нехай дивиться та змальовує. Коли повернувся, був битий знову, тільки тепер тримався твердіше. А картинку заховав так, що навіть пронозі Степанку не знайти. До чого ж хочеться ма­лювати так красиво, як тут...

(Л. Большаков)