Чому ти такий дурненький? Три дні й три ночі ти усе ллєш та ллєш на дахи, а вони лише блищать, посміхаючись, і зовсім не розмокають.
Прохолодний Дощику! Навіщо ти все кропиш та й кропиш річку, води так багато, а купатись під дощиком холодно.
Набридливий Дощику! Ось я візьму піднімусь на хмару і знайду те велике сито, крізь яке ти сієшся. Я закрию в ньому маленькими хмаринками непотрібні дірочки й залишу тільки потрібні.
А ще я зроблю в хмарі віконце — для Сонечка й перекину над Землею барвисту Веселку.
І коли побачу, як додому з роботи Матуся йде,— крикну Сонечку:
Матуся йде!
Крикну тобі, дурненький Дощику:
— Сійся, лийся на лани, на зелені килими — хай
Матуся радіє, а на доріжку, якою вона йде,— не треба!
Скажу Веселці:
— Сяй — переливайся всіма своїми барвами. Он
моя Матуся йде!
А потім стрибну з хмари на Веселку і покочуся вниз прямо на доріжку:
— Добрий вечір, Матусю!
Юрій Ярмиш
Блискавиці освітлювали дорогу громам, щоб ті бачили, в яке дерево цілитися. На високій сосні сидів Вітер. Гріб ударив у сосну, розколов її, поранив Вітра. Як почав поранений Вітер завивати з болю, то Дмитрик не витримав. Вистрибнув босоніж на ґанок, з ґанку - на подвір’я і привів пораненого Вітра до хати.
Дмитрик одшмагав білий рукав своєї сорочки, одну рану Вітрові перев’язав. Відірвав другий - і другу рану перев’язав.
-Уже легше мені, - мовив Вітер, піднявся з лави й зник за дверима.
А на другий день у Дмитрика виросли крила. Ніхто їх не бачив. Сам Дмитрик теж не знав, що в нього є крила, бо навіть коли лягав спати, вони йому зовсім не заважали.
...Одного разу захворіла мати. Дмитрик побіг до лікаря, потім - в аптеку, відтак наносив дров до хати, води - і все це робив так швидко, що мама сказала:
-Ти, Дмитрику, як на крилах літаєш. Перепочинь трохи, бо з ніг упадеш.
Та Дмитрик зовсім не втомився. Він міг зробити ще тисячу робіт, щоб тільки видужала мати. Адже хвороба її не кидала,
Подвір’ям крутився березень. То підморгне сонцеві, то знову нахмуриться.
- Синку, - шепотіла мама, - а весна цього року забарилась. Як прийде вона, принесеш мені пролісків.
Дмитрик не міг дочекатися весни. І раптом пригадав, що за Кам’яною горою на узліссі вже мусять бути проліски, бо весна приходить туди найшвидше. І побіг по найперші квіти. Не побіг - полетів.
У хаті в маминих руках проліски заспівали тоненькими голосочками. І мама засміялася. Хвороба мусила покинути хату, бо хвороби радісних людей не тримаються. Весна під вікнами теж замугикала пісеньку. Земля її підхопила й собі: -А вже весна, а вже красна!
... Дмитрикові крила голубіють, тому їх ніхто не бачить. Але якщо чиясь мати, коли пратиме білизну, побачить у сина сорочку з відірваними рукавами, то це не завжди означає, що в її дитини вже виросли крила.
Крила ростуть не просто. Не раз треба й останню сорочку віддати, щоб крилатим стати, як Дмитрик.
Маленька дівчина приїхала з мамою і велике місто. Пішли вони на базар. Мама вела доньку за руку. Дівчинка побачила щось цікаве. На радощах заплескала в долоні. І загубилася в юрбі. Загубилась і заплакала:
- Мамо!.. де моя мама?
Люди оточили дівчину й питають?
- Як звуть тебе, дівчинко?
- Оля.
- А маму як звуть? Скажи, ми зараз її знайдемо.
- Маму звуть… мама… матуся.
Люди усміхнулись. І знову питають:
- Ну, скажи, які в твоєї мам очі: карі, сині, блакитні, сірі?
- А коси? Які в мами коси – чорні, русі?
- Коси… найкрасивіші…
Знов усміхнулися люди. Питають:
- Не, скажи, які в неї руки? Може, якась родимка у неї на руках є, згадай.
- Руки у неї … найласкавіші.
Пішли люди й оголосили по радіо:
« Загубилася дівчинка. У її мами найдобріші очі, найкрасивіші коси, найласкавіші в світі руки.»
Ще ховаються по байраках сірі брили злежаного снігу, вночі морозець притрушує білою пудрою зелене листя осоки на болоті, а вже красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах випинаються молодими соковитими стрілами трави.
У таку пору я поспішаю в ліс. Поспішаю у гості до самої весни.
Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля.
Ніколи ліс не пахне так солодко і терпко, як у цю вранішню годину. Сльозяться крихітні струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живе передчуттям зеленої повені листя і трав. Він посвітлів, виграє новими кольорами, звуками.
Чуєте: з вільшника долинає голосна пісня: при-ди-кум... чай-пить... чай-пить... Хто ж це запрошує випити чаю? Та це ж співочий дрізд! Він зовсім недавно повернувся з далекої Африки і тепер спішить повідомити про це ніжними трелями. Дрозда підтримують і зяблик, і шпак. Вони також радіють, повернувшись до рідного лісу. Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель, дивиться на них з особливою заздрістю.
А от вівсянка і досі не йме віри, що настала весна. Сидить на сосновій гілці і все перепитує: "Чи це так? Чи це так?" "Так, так, так", - відповідає їй дятел. "Угу, угу", - підтакує кільчаста горлиця. Здається, пернате населення лісу шаленіє від п'янкого повітря, світла, тепла.
Йду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети весни. Серед чагарників пурхає метелик - кропив'янка. На крильцях - справжня веселка: чорні, жовті, коричневі розводи на червоному тлі, блакитна мережка. І раптом не стало метелика. Де ж він подівся? Ага, сів на торішню траву, склав крильця і став непомітним. Гарно замаскувався. А коли розгорнув крильця - у повітря знов злетіла барвиста квітка.
Побачив я і сонечко. Воно сиділо на сухому стеблі деревію і ніяк не могло відважитись на політ, хоч і піднімало червоні з чорними цятками надкрилля. Узяв я комашку в долоню і зігрів своїм диханням. Сонечко розправило крильця і зникло з очей.
А в траві під кущем ліщини затаїлося зайченя: і не ворухнулось, коли я обережно пройшов мимо.
Цілий день бродив я весняним лісом. А під вечір зяблик попередив мене: збирається на дощ. На гарну погоду він співає веселу пісеньку, а перед дощем починає одноманітно рюмити. Точна прикмета. Ще жодного разу не підвів мене пернатий барометр.
Щороку в теплі дні місяця квітня, коли дерева в гаях одягаються в зелену одежу, а яблуні, груші та вишні вкриваються білим цвітом, на небі з'являються мов темні стьожки: вони швидко опускаються, то знов підіймаються вгору, неначе колихаються в повітрі,— то цілі зграї ластівок, що завітали до нас із теплих країв.
Побачивши їх у себе, ми можемо напевне сказати, що морози вже не вернуться, бо ластівки це добре знають і ніколи не помиляються.
Перший клопіт для ластівки-мандрівниці — се знайти свою давнішню домівочку, своє покинуте торік гніздечко, поправити його, а якщо воно зруйноване, то й нове зробити.
Дуже дружно живуть між собою ластівки; треба було б і людям іноді повчиться в них такої громадської допомоги. Трапилось, наприклад, одній ластівці заплутатись у мотузці, що висіла з-під стріхи. Скільки не рвалась, бідна, але нічого не могла зробить, і, стративши останні сили, вона повисла в повітрі, дожидаючи собі смерті. Але жалібний писк її почули інші ластівки й злетілись до неї рятувати: кожна пташка скубла дзьобом мотузок, поки він не перервався.
Мати-ластівка дуже любить своїх діток і не жаліє свого життя, щоб врятувати їх, як їм щось лихе загрожує.
Люди бачили, як ластівка кидалась у полум'я, коли горів той будинок, де під стріхою було кубельце з її дітками.
Находить вона й шлях до своїх діток, хоч би й здалека. Дослідувачі її життя заводили її за кількасот верств від кубельця, та ластівка його знаходила! Розумне, миле створіння ластівка, і люди люблять її, навіть думають, що вона приносить із собою щастя тому, під чиєю стріхою збудує своє гніздечко. Весела, спритна, ніжна й гарненька пташка, що віщує своїм поверненням теплі сонячні дні. Людям так подобається її вдача, що вони й своїх любих звуть «ластівка».
Коли повертається з вирію зозулька, вже і ліс, і гаї стоять зелені. «Ку-ку, ку-ку!»
— Чуєте, зозуля кує?— радіють люди. Щодня більшають на деревах листочки, простягають зелені рученята молоді пагінці. І тут раптом виповзає на листячко страшна волохата гусінь.
— Бр-р-р... — тремтить з остраху синиця.
— Йой! — задкує мухоловка.
— Тюй-тюй-тюй! — репетує повзик.
А гусінь вже їсть собі ніжне листячко.
— Треба зозуленьку покликати! — гукає хтось.
— Тільки вона цієї гусені не боїться...
Прилетіла зозулька і всю гусінь винищила. От добре, що в нашому лісі живе така пташка!
