Міжнародного турніру "Памяті героїв Чорнобиля"присвяченого 28 -річниці ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з кіошункай карате за зайняті І місця Засядько Софію та Фісуна Данііла
Ще ховаються по байраках сірі брили злежаного снігу, вночі морозець притрушує білою пудрою зелене листя осоки на болоті, а вже красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах випинаються молодими соковитими стрілами трави.
У таку пору я поспішаю в ліс. Поспішаю у гості до самої весни.
Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля.
Ніколи ліс не пахне так солодко і терпко, як у цю вранішню годину. Сльозяться крихітні струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живе передчуттям зеленої повені листя і трав. Він посвітлів, виграє новими кольорами, звуками.
Чуєте: з вільшника долинає голосна пісня: при-ди-кум... чай-пить... чай-пить... Хто ж це запрошує випити чаю? Та це ж співочий дрізд! Він зовсім недавно повернувся з далекої Африки і тепер спішить повідомити про це ніжними трелями. Дрозда підтримують і зяблик, і шпак. Вони також радіють, повернувшись до рідного лісу. Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель, дивиться на них з особливою заздрістю.
А от вівсянка і досі не йме віри, що настала весна. Сидить на сосновій гілці і все перепитує: "Чи це так? Чи це так?" "Так, так, так", - відповідає їй дятел. "Угу, угу", - підтакує кільчаста горлиця. Здається, пернате населення лісу шаленіє від п'янкого повітря, світла, тепла.
Йду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети весни. Серед чагарників пурхає метелик - кропив'янка. На крильцях - справжня веселка: чорні, жовті, коричневі розводи на червоному тлі, блакитна мережка. І раптом не стало метелика. Де ж він подівся? Ага, сів на торішню траву, склав крильця і став непомітним. Гарно замаскувався. А коли розгорнув крильця - у повітря знов злетіла барвиста квітка.
Побачив я і сонечко. Воно сиділо на сухому стеблі деревію і ніяк не могло відважитись на політ, хоч і піднімало червоні з чорними цятками надкрилля. Узяв я комашку в долоню і зігрів своїм диханням. Сонечко розправило крильця і зникло з очей.
А в траві під кущем ліщини затаїлося зайченя: і не ворухнулось, коли я обережно пройшов мимо.
Цілий день бродив я весняним лісом. А під вечір зяблик попередив мене: збирається на дощ. На гарну погоду він співає веселу пісеньку, а перед дощем починає одноманітно рюмити. Точна прикмета. Ще жодного разу не підвів мене пернатий барометр.
Щороку в теплі дні місяця квітня, коли дерева в гаях одягаються в зелену одежу, а яблуні, груші та вишні вкриваються білим цвітом, на небі з'являються мов темні стьожки: вони швидко опускаються, то знов підіймаються вгору, неначе колихаються в повітрі,— то цілі зграї ластівок, що завітали до нас із теплих країв.
Побачивши їх у себе, ми можемо напевне сказати, що морози вже не вернуться, бо ластівки це добре знають і ніколи не помиляються.
Перший клопіт для ластівки-мандрівниці — се знайти свою давнішню домівочку, своє покинуте торік гніздечко, поправити його, а якщо воно зруйноване, то й нове зробити.
Дуже дружно живуть між собою ластівки; треба було б і людям іноді повчиться в них такої громадської допомоги. Трапилось, наприклад, одній ластівці заплутатись у мотузці, що висіла з-під стріхи. Скільки не рвалась, бідна, але нічого не могла зробить, і, стративши останні сили, вона повисла в повітрі, дожидаючи собі смерті. Але жалібний писк її почули інші ластівки й злетілись до неї рятувати: кожна пташка скубла дзьобом мотузок, поки він не перервався.
Мати-ластівка дуже любить своїх діток і не жаліє свого життя, щоб врятувати їх, як їм щось лихе загрожує.
Люди бачили, як ластівка кидалась у полум'я, коли горів той будинок, де під стріхою було кубельце з її дітками.
Находить вона й шлях до своїх діток, хоч би й здалека. Дослідувачі її життя заводили її за кількасот верств від кубельця, та ластівка його знаходила! Розумне, миле створіння ластівка, і люди люблять її, навіть думають, що вона приносить із собою щастя тому, під чиєю стріхою збудує своє гніздечко. Весела, спритна, ніжна й гарненька пташка, що віщує своїм поверненням теплі сонячні дні. Людям так подобається її вдача, що вони й своїх любих звуть «ластівка».
Коли повертається з вирію зозулька, вже і ліс, і гаї стоять зелені. «Ку-ку, ку-ку!»
— Чуєте, зозуля кує?— радіють люди. Щодня більшають на деревах листочки, простягають зелені рученята молоді пагінці. І тут раптом виповзає на листячко страшна волохата гусінь.
— Бр-р-р... — тремтить з остраху синиця.
— Йой! — задкує мухоловка.
— Тюй-тюй-тюй! — репетує повзик.
А гусінь вже їсть собі ніжне листячко.
— Треба зозуленьку покликати! — гукає хтось.
— Тільки вона цієї гусені не боїться...
Прилетіла зозулька і всю гусінь винищила. От добре, що в нашому лісі живе така пташка!
КІТ І МИША Одного разу запопав старий кіт Мурлика для свого малого синка Мручка живу мишу. — Тримай добре, щоб не втекла! — сказав і пішов до своєї роботи. Котик тримав мишу сильно і придивлявся до неї цікаво. Миша була вся сіра, лиш хвостик мала чорнявий, і він був весь обмащений салом, бо якраз вертала з комори. Це була стара і досвідчена миша. Вона зараз пізнала, що її тримає молодий котик. Для того прижмурила свої хитрі очі і сказала тихесенько: — Котику-братику! — Говори голосніше, бо я не чую! — сказав Мручок грубим голосом, удаючи басок. Він хотів, щоби всі вважали його старим, і думав, що, як буде удавати грубий голос, будуть його всі поважати. — Коли не можу,— шепотіла миша,— бо ти мене, пане Мручок, так страшно тиснеш; ти такий дужий! — Еге, правда, що я маю сильну руку, — сказав малий хвалько і підніс трохи лапу, котрою притискав мишу. — Я ще ніколи не бачила такого страшного і сильного кота,— стала підлещуватись миша.— А які ти маєш страшні очі! Ой! — вона жмурила очі, а цілим тілом випручувалася, щоб видобутися з кігтів кота. — Любиш ти молоко? — спитала нараз. — Молоко як молоко, але сметану дуже люблю! — Ага, ага, сметану! Я знаю таке мудре латинське слово, що як його сказати, відчиняться двері комори самі. Можеш тоді їсти молоко, і сметану, і ковбасу — все, що хочеш! — Ну скажи це слово! — Пусти, то скажу! Мручок пустив. — Фік-мік! — крикнула миша, і тільки її кіт і бачив.
Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості: - Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим і вгощу. Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарілці та й поставила перед Журавлем. - Призволяйся, не погордуй. Сама варила. Журавель стук, стук дзьобом - нічого не спіймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всієї не з'їла.. А коли кашки не стало, вона й мовить: - Вибачай, кумочку, більше не маю чим угощати. - Спасибі й за те, - пісним голосом промовив Журавель.- А ти б, Лисичко, до мене завтра в гості прийшла. - Добре, Журавлику, прийду, чому не прийти, - каже Лисичка. Другого дня приходить Лисичка, а Журавель наварив м'яса, буряків, квасольки, картопельки. Покришив дрібненько, склав у високий глечик з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою. - Їж, кумонько. Не погордуй, люба моя, - припрошує Журавель. Нюхає Лисичка - смачно пахне. Встромляє голову в глечик - не йде голова. Пробує лапкою - не витягне. Крутиться Лисичка, скаче навколо глечика, а Журавель їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв. - Вибач, любонько, - каже, випорожнивши глечика, - чим хата багата, тим і рада, а більше на цей раз нічого немає. Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостинність. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши. Відтоді й зареклася Лисичка з Журавлями приятелювати.
